15 лютий 2019

109 років тому народилась Ірена Сендлерова

 

Усвідомлений героїзм

 

Не всім у житті дано бути лідерами. Якщо одні постійно на виду, то інші знаходять місце для «тихого» служіння. І героїзм буває різний, у тому числі і спонтанний, і нерозумний, і невиправданий … А буває істинний, усвідомлений, приємний Богові! Як правило, такий героїзм не визнають за життя того, хто його виявляє. Справжній героїзм не бажає привертати увагу. І лише з часом люди оцінюють шляхетність і мужність душ, які ризикують заради порятунку ближніх.

 

Мудрий Соломон закликає: «Рятуй тих, що на смерть тягнені, і від засуджених на страту не відступай».

 

Із шести мільйонів євреїв, замучених нацистами під час Другої світової війни, близько півтора мільйона становили діти. Проте якась  дуже мала частина дорослих і дітей уникнула смерті завдяки мужності й самовідданості людей, котрі не відмовилися від приречених на страту.

 

12 травня 2008 у віці 98 років у Варшаві померла жінка на ім’я Ірена Сендлер. Тоді про це писали багато видань: «Таймс», «Нью Йорк Таймс», «Лос-Анджелес Таймс». Під час війни вона врятувала з Варшавського гетто більше двох з половиною тисяч єврейських дітей, – набагато більше, ніж відомий Оскар Шиндлер. Це вражаюча віра, що знайшла притулок в одній маленькій жіночій душі.

 

Як передає варшавський кореспондент Бі-бі-сі Адам Істон, Ірена Сендлер була категорично проти того, щоб її життя називали «героїчним». Вона повторювала, що зробила надто мало, і тому її мучить совість.

 

 

Дитинство і молодість Ірени


Ким же була Ірена Сендлер? Ірена Кжижановська (в заміжжі Сендлер) народилася 15 лютого 1910 року  в сім’ї лікаря Станіслава Кжижановського в місті Отвоцьк під Варшавою. Її батько був лікарем, завідувачем лікарні. Він лікував незаможних безкоштовно. Потім родина переїхала в містечко Тарчин. Батьки з раннього дитинства вселили доньці думку про те, що люди поділяються на поганих і хороших, незалежно від расової приналежності, національності й навіть віросповідання. І дівчинка виявилася хорошою ученицею. Самі Кжижановські були християнами. Коли Ірені виповнилося сім років, відійшов у вічність її батько. Він помер від висипного тифу в 1917 році, заразившись від пацієнтів.

Пізніше Ірена часто згадувала слова батька, сказані незадовго до смерті: «Якщо ти бачиш, що хтось тоне, треба кинутися у воду рятувати його, навіть якщо не вмієш плавати».

 

Дівчинка залишилася удвох із матір’ю. Якось до них прийшли представники місцевої єврейської громади. Люди були дуже вдячні батькові Ірени за безкоштовну медичну допомогу і хотіли якось допомогти його родині, що втратила годувальника. Вони запропонували платити за освіту дівчинки, поки їй не виповниться вісімнадцять. Мати, знаючи про злидні, що панували тоді серед євреїв, відмовилася від великодушної пропозиції, але не забула повідомити про неї доньку. Це справило на Ірену незабутнє враження.

 

У 1920 році мати з донькою переселилися до Варшави, де мати Ірени зайнялася виготовленням паперових квітів і вишиванням серветок. Цей заробіток рятував їх від злиднів.

 

Діяти за покликом серця


У довоєнній Польщі до євреїв ставилися упереджено. Але багато поляків не погоджувалися з таким станом речей. Серед них була й  Ірена Сендлер. У лекційних залах Варшавського Університету, де вона вивчала польську мову і літературу, студентка Ірена та її однодумці навмисно сідали на лавах «для євреїв» (в останніх рядах університетських аудиторій на території Польщі встановлювали у 1930-ті роки особливі лави для єврейських студентів, так зване «гетто лавкове»). Коли націоналістичні головорізи побили єврейку – подругу Ірени, вона перекреслила у своєму студентському квитку напис, який дозволяв їй сидіти на «арійських» місцях. За це її усунули від навчання на три роки. Коли німці вторглися до Польщі, Ірені виповнилося тридцять років.

 

«Тихе служіння у Варшавському гетто


Під час нацистської окупації євреїв Варшави і маленьких містечок загнали, як стадо худоби, в міське гетто: чотири квадратних кілометри для приблизно п’ятиста тисяч євреїв -дітей і дорослих. Умови їхнього проживання були жахливі.

Ірена Сендлер влаштувалася у відділ соцзабезпечення муніципалітету столиці й ходила до Варшавського гетто. Вона носила його мешканцям їжу, ліки, одяг. Незабаром німці заборонили відвідування гетто неєвреями. Тоді вона почала ходити туди як працівник санітарної служби.

 

З 1942 року польська підпільна Організація допомоги євреям – «Жегота» – сприяла Ірені Сендлер у великомасштабній акції з порятунку єврейських дітей. Ірена діяла під псевдонімом «Іоланта». Вона знала людей у гетто, – це було запорукою успіху акції.

 

У гетто Ірена Сендлер ходила по домівках, підвалах, бараках і відшукувала сім’ї з дітьми.

 

У березні 1943 року до концтабору Треблінка з Варшавського гетто почали йти переповнені поїзди. За п’ять місяців там у газових камерах було знищено триста тисяч осіб. Але не всі дочекалися транспортування, – голод убивав раніше. Навіть до того, як почалася депортація до концтабору Треблінка, смерть у гетто стала повсякденним явищем – від злиднів і напівголодного існування (щомісячна порція хліба становила два кілограми). Ліквідація гетто тривала цілий рік. У Варшаві залишали тільки підлітків і молодих людей, що працювали на військових заводах. Для знищення євреїв у фашистів було два надійних соратники – тиф і голод.

 

Щоранку Ірена бачила єврейських дітей, які жебрають на вулиці. Увечері (коли вона поверталася додому) ці діти вже лежали мертвими, прикриті папером. «Це було справжнє пекло – люди сотнями помирали прямо на вулицях …». Ірена розуміла, що дітей треба рятувати за будь-яку ціну. Нацисти побоювалися виникнення епідемій і дозволили медпрацівникам із варшавського Управління охорони здоров’я роздавати євреям ліки. У гетто Ірена одягала зірку Давида на знак солідарності з євреями.

 

Ця «законна» лазівка допомогла їй урятувати багато євреїв. Ірена організувала таємне визволення  із Варшавського гетто дітей – у віці від кількох місяців до п’ятнадцяти років.

 

Урятувати за будь-яку ціну


Використовуючи страх фашистів перед епідемією, Ірена  знайшла аж чотири шляхи порятунку дітей. Сендлер діяла не сама. У всіх розповідях про її діяльність згадуються й інші люди. Відомий шофер вантажівки, в кузові якого вивозили малюків. У шофера була собака, він возив її в кабіні. Побачивши німців, він стискав собаці лапу, щоб та жалібно скавучала. Так маскували плач дітей, якби він у цей момент пролунав із кузова. Собаки швидко вчаться, тому пізніше вона почала подавати голос по першому знаку господаря. Отже, собака теж брала участь у порятунку дітей … Були не тільки шофер вантажівки і не тільки собака з вологим носом і блискучими, голодними очима. Медсестри-волонтерки давали малюкам невелику дозу снодійного і разом із трупами вивозили їх за місто. Був також знаменитий трамвай номер 4, «трамвай життя», як його ще називали. Він курсував по вулицях Варшави та робив зупинку і в  гетто. Медсестри ховали малюків у картонні коробки під сидіннями трамвая і затуляли своїми спідницями. А ще дітей вивозили із гетто у мішках для сміття і в тюках з відходами та закривавленими бинтами, призначеними для міських смітників. Саме так, у кошику зі сміттям вивезла Ірена з гетто в липні 1942 свою прийомну дочку Ельжбету Фіцовську. Їй тоді не було і шести місяців. Батьків дівчинки знищили нацисти. «Без Сендлер я б не вижила», – розповідає пані Ельжбета,  якій нині вже за шістдесят і яка дізналася правду лише у 17 років. «Найбільшою травмою для мене було усвідомлення того, що жінка, яку я все життя любила як матір, насправді матір’ю не є». Ельжбета очолює «Асоціацію дітей Голокосту». Вона, дізнавшись правду про свою долю в юнацькому віці, ніколи не припиняла дослідженння тих жахливих подій. Багато врятованих дітей дізналися про те, що вони за національністю євреї, лише у віці 40-50 років, і це не могло не призвести до переоцінки життєвих цінностей. Ельжбета надавала таким людям моральну підтримку. Вона багато років доглядала потім за Іреною Сендлер, яка замінила їй маму.

 

Малюків виносили також через каналізаційні колектори. Якось Сендлер навіть сховала дитину у себе під спідницею. Старших дітей проводили таємними ходами через будинки, які оточували гетто. Операції були розраховані по секундах. Один врятований хлопчик розповідав, як він, зачаївшись, чекав за рогом будинку, поки пройде німецький патруль, потім, дорахувавши до 30, стрімголов побіг до каналізаційного люка, який на цей момент відкрили знизу. Він опустився в люк, і по просторих каналізаційних трубах  його вивели за межі гетто.

 

Єврейські матері


Ірена Сендлер згадувала, перед яким страшним вибором їй доводилося ставити єврейських матерів, коли вона пропонувала їм розлучитися з дітьми. «А вони врятуються?» – це питання Сендлер чула сотні разів. І як вона могла на нього відповісти, коли не знала навіть, чи вдасться врятуватися їй самій. Ніхто не міг гарантувати, що вийде із гетто живим.

 

Ірена згадувала: «Я була свідком жахливих сцен, коли, наприклад, батько погоджувався розлучитися з дитиною, а мати ні. Крики, плачі … На наступний день часто виявлялося, що цю сім’ю вже відправили в концтабір». «Так, справжніми героями були саме ці матері, – зітхала Ірена, – які довіряли мені своїх дітей».

 

«Скільки мам може бути у людини?»


Усі знали одне: якщо малюки залишаться в гетто, вони напевно загинуть. Ірена підрахувала: щоб врятувати одну дитину, потрібно 12 людей поза гетто, котрі працюють в умовах повної конспірації, – водіїв транспортних засобів, службовців, які діставали продовольчі картки, медсестер. Але в більшості випадків це були сім’ї або релігійні парафії, які могли дати притулок втікачам. Дітям давали нові імена і поселяли в жіночих монастирях, у співчуваючих сім’ях, притулках і лікарнях.

 

Одного разу маленький хлопчик, якого Сендлер передавала в польську сім’ю після його перебування у дитячому будинку, де за ним доглядала черниця, запитав Ірену: «Скільки мам може бути у людини?» А й справді: всі, хто дбав про нього, були для нього мамами.

 

Влаштовувати на волі дітей допомагав Союз допомоги євреям «Жегота», який узяв протягом 1943 року на своє утримання чотири тисячі дорослих і дві з половиною тисячі дітей. Усього «Жегота» врятувала близько 80 тисяч євреїв.

 

Трагічний парадокс: вирвати дитину з гетто часом було легше, ніж зберегти їй життя на волі. Малюків ховали в найнесподіваніших місцях. Одним зі сховків став Варшавський зоопарк, де актор Олександр Зельверович і альпініст Войцех Жукавський сховали сорок дітлахів. Справжніми героїнями були польські черниці. Допомагаючи Сендлер, сестри врятували 500 єврейських дітей і поплатилися за це власними життями: у 1944 році на варшавському кладовищі фашисти облили їх бензином і спалили живцем.

 

Ірена Сендлер ризикувала власним життям і життям своєї матері, оскільки допомога євреям вважалася злочином і каралася смертю.

 

Ця маленька миловидна жінка була не тільки сміливою людиною, але і дуже організованим, відповідальним працівником. На кожну дитину вона заводила картку, де записувала її колишнє ім’я, нове ім’я, а також адресу прийомної сім’ї. Багато написано і багато відомо про польський антисемітизм під час війни, але були й такі сім’ї, які в цей голодний час брали дітей до себе. Адресу та номер дитячого будинку Ірена Сендлер теж заносила в картку. Це була ціла система порятунку, яка працювала в самому центрі відчаю, безнадії, голоду і знищення. Ірена, подібно до єврейських жінок у часи Старого Завіту, рятувала майбутнє єврейського народу – їхніх дітей – від руки нещадного ворога.

 

Арешт і знущання над Іреною Сендлер


У 1943 році за анонімним доносом Ірена Сендлер була заарештована. Гестапівці нагрянули 20 жовтня, в день її іменин. Ірена передала папери з іменами дітей своїй подрузі, щоб та сховала їх, а сама пішла відчиняти двері. Подругу не заарештували. Гестапівці, не зумівши знайти документи, визнали, що Ірена була тільки маленьким гвинтиком, а не центральною фігурою в мережі порятунку з гетто. Її все ж заарештували.

 

Оглядач «Нової газети» Олексій Поліковський, який досліджував біографію Ірени Сендлер, пише: «Ірена Сендлер була заарештована за доносом аноніма. Анонім не розкритий досі і вже ніколи не буде розкритий. Ця людина так і піде у безвість без імені та прізвища. Просто фігура без обличчя і голосу, просто темний силует на тлі світлого вікна. Залишаючись анонімом, він відмовлявся від винагороди. Отже, ним рухала не користь. Особистої неприязні до Ірени Сендлер він мати не міг. То що ж рухало цією людиною? У слизькому клубку понять, який жив у його душі, копирсатися може тільки професійний лікар у гумових рукавичках або професійний письменник з інтересом до будь-яких проявів життя.

 

Можливо, там була не одна мотивація, а декілька. По-перше, антисемітизм. Він не міг допустити, щоб полька, його співвітчизниця, рятувала єврейських дітей у той момент, коли німці їх знищували. По-друге, пильність і пристрасть до порядку. Не можна порушувати закони, встановлені владою, хай і німецькою … Все могло бути зовсім по-іншому … Як назвати ту глуху підлість, котра буває в людях?. Він був обережним, обачним. З’являтися зі своїм доносом на світлі загального огляду він не хотів. Розумів, що від німців краще триматися подалі. І від поляків теж краще триматися подалі, мало як все може обернутися. Повідомив куди треба, проявив пильність, задовольнив свою пристрасть до порядку … і жив спокійно далі …»

 

Ірена боялася тортур. Але найбільше вона боялася, щоб не загубилися списки з прізвищами єврейських дітей. У гестапо Ірені Сендлер зламали руки і ноги. Під тортурами Ірена нічого не розкрила. На допитах їй показували товсту папку з доносами нібито від знайомих і чужих людей. Були й хвилини відпочинку, коли їй прийшла записка від друзів: «Робимо все, щоб вирвати тебе з цього пекла».

 

Олексій Поліковський продовжує: «Вона не видала німцям розташування дерева, під яким була зарита банка з іменами й адресами дітей, і таким чином не дала їм розшукати врятованих нею дітей, щоби відправити їх до Треблінки. Вона не видала і своїх товаришів із муніципалітету, які робили для дітей документи. Не видала Ірена і тих, хто допомагав їй виводити дітей через будівлю суду, прилеглу до гетто. Вона не тільки не видала нікого, вона ще й не відвикла усміхатися. Всі, хто зустрічався з нею, пишуть, що Ірена усміхалася. На всіх фотографіях вона усміхнена».

 

Молитви дітей оберігали їхню рятівницю


Три місяці нацисти тримали Ірену у в’язниці Павіак, а потім засудили до розстрілу. Тоді підпілля вийшло на когось із вищих гестапівських офіцерів і підкупило його. Ірену відпустили, офіційно оголосивши про її смерть. Поліковський пише: «Хвалена німецька бюрократія виявилася продажною. Це щастя, що бюрократи бувають продажними, корупція в деяких умовах – єдиний шлях до порятунку життя … ».

 

Це відбулося в кінці лютого 1944 року. Ірену разом з іншими смертниками відправили в гестапо на вулицю Шуха. За кілька годин до розстрілу німецький солдат викликав викуплену Ірену Сендлер з переламаними руками і ногами і розпухлим від побоїв обличчям до слідчого на допит. Але допиту не було. Солдат виштовхав її і крикнув по-польськи: «Тікай!» Люди з «Жеготи» підібрали її. Підпілля забезпечило документами на інше прізвище. Наступного дня Сендлер знайшла своє ім’я у списках розстріляних. Більше її не шукали – молитви врятованих дітей оберігали їхню рятівницю. До кінця війни Ірена прожила ховаючись, але продовжуючи допомагати єврейським дітям.

 

Життя в банці

 

Пізніше Ірена згадувала: «Підпільна організація мене цінувала, але перш за все мова йшла про дітей. Тільки я володіла всіми списками. На маленьких листках цигаркового паперу, щоб їх можна було легко сховати, записувалися дані: «Хеленка Рубінстайн, нове прізвище – Гловацька і зашифрована адреса».

 

Після війни Ірена Сендлер відшукала свою скляну банку, адже прийшов час віднайти врятованих дітей і їхніх батьків.

 

Картотеку Ірена передала Адольфові Берману, який був у «Жеготи» секретарем, а в 1947 році став керівником Центрального комітету євреїв у Польщі. Комітет розшукував врятованих єврейських дітей і вивозив їх до Ізраїлю.

 

У «мирний» час


У післявоєнній Польщі Ірені також загрожував смертний вирок за те, що її робота під час війни фінансувалася польським Урядом у вигнанні в Лондоні.

 

Після війни Ірена Сендлер продовжила роботу в Соціальному патронажі, створювала притулки для дітей і старих людей. Нею був створений «Центр опіки матері і дитини».

 

Ірена була «невиїзною». У СРСР і в країнах «народної демократії», до яких належала і повоєнна Польща, для поїздки за кордон потрібен дозвіл «органів безпеки» при правлячих комуністичних партіях. І там існували чорні списки тих, кому виїзд  у жодному випадку не дозволено.

 

Дочка Ірени, Яніна, склала вступні іспити до Варшавського Університету, але у прийомі їй відмовили через минуле матері – допомогу євреям. Освіту довелось отримувати заочно. Тільки через деякий час Яніна про все дізналася. В одному з інтерв’ю Ірена Сендлер на запитання американського журналіста US News «Чи знала ваша дочка про вашу допомогу єврейським дітям?» відповіла, що ніколи ні перед ким не хвалилася щодо цього, оскільки вважала, що це було нормально – допомогти тим, хто гинув. Це була дуже болюча для неї тема. Ірена була впевнена, що могла зробити більше … Дочка дізналася всі подробиці про подвиг матері тільки тоді, коли побувала в Ізраїлі.

 

У тому ж інтерв’ю Ірену запитали, яким був найстрашніший момент у її житті. Вона відповіла, що в її пам’яті назавжди залишиться одна картина: колонна єврейських дітей-сиріт із гетто, одягнених в ошатні костюмчики й сукеночки, які вони носили на богослужіння, а попереду колони – священик. Він ішов разом із ними на смерть.

 

Запізніле визнання


У 1965 році ізраїльський Національний меморіал Катастрофи та Героїзму «Яд ва-Шем», що в перекладі означає «Пам’ять та Ім’я», удостоїв Ірену Сендлер вищої почесті, яку може отримати неєврей: вніс до списків Праведників світу і запросив посадити на Алеї Праведників нове дерево. Тільки в 1983 році польська влада зняла з Ірени заборону на виїзд і дозволила поїхати до Єрусалиму.

 

У 2003 президент Польщі Олександр Квасневський нагородив Ірену Сендлер орденом Білого Орла – вищою нагородою Польщі. Трохи запізно її визнали на батьківщині …

 

Світ узагалі мало знав про Ірену Сендлер до 1999 року, коли кілька дівчаток-підлітків зі штату Канзас у США – Ліз Камберс, Меган Стюарт, Сабріна Кунс та Дженіс Андервуд – відкрили її історію. Ці школярки зі середньої школи міста Юніонтаун шукали тему для Національного проекту «Дня Історії». Їх викладач Норман Конрад дав їм почитати замітку під назвою «Інший Шиндлер» про Ірену Сендлер із газети «US news and world report» за 1994 рік. Лейтмотивом шкільного проекту стали слова з єврейської мудрості: «Хто рятує одну людину, той рятує цілий світ». І дівчатка вирішили дослідити її життя. Інтернет-пошук відкрив тільки один веб-сайт, який згадував про Ірену Сендлер (тепер є більш ніж триста тисяч). За допомогою свого викладача вони почали відновлювати історію цієї забутої героїні Голокосту. Дівчатка думали, що Ірена Сендлер померла і шукали, де вона похована. Як же вони здивувалися, коли виявили, що героїня живе з родичами в маленькій квартирі у Варшаві. Дівчата написали п’єсу про неї під назвою «Життя в банці», яка з тих пір йшла більше двохсот разів у США, Канаді та Польщі. У травні 2001 року вони вперше відвідали Ірену в Польщі та завдяки міжнародній пресі зробили історію Ірени відомою світові. Меган Стюарт так описала першу зустріч з Іреною Сендлер: «Ми вбігли в кімнату і кинулися обіймати цю жінку. Вона ж просто взяла нас за руки і сказала, що хотіла би послухати про наше життя». Ліз Камберс захоплено сказала Сендлер: «Ми так любимо вас! Ваш героїчний вчинок є прикладом для нас! Ви – наш герой!» Тоді ця крихітна старенька в інвалідному візку, менше ніж півтора метри на зріст, відповіла: «Герой – це той, хто здійснює видатні вчинки. А в тому, що робила я, немає нічого видатного. Це звичайні справи, які треба було виконувати». Вона знала, Кому служить, в її серці жила смиренність раба, відданого своєму Панові.

 

Дівчатка відвідали Ірену у Варшаві ще чотири рази. Останній раз – 3 травня 2008 року – за 9 днів до її смерті. Ганна Місковська написала біографічний нарис про життя Ірени Сендлер: «Мати Дітей Голокосту: Історія Ірени Сендлер».

 

Премія зганьбила себе


У 2006-му, коли Ірені Сендлер було 96 років, польський президент Лех Качинський і товариство «Діти Голокосту» клопотали про висунення Ірени Сендлер на Нобелівську премію миру. У зв’язку з цим про неї в той рік написали газети. Багато хто з дітей, яких вона врятувала, вже будучи людьми похилого віку, намагалися відшукати її, щоб подякувати за подароване життя.

 

Однак Ірена Сендлер не стала Нобелівським лауреатом – комітет визнав її заслуги недостатніми. А Нобелівську премію отримав віце-президент США Альберт Гор за лекцію про енергозбереження.

 

Журналіст Олексій Поліковський прокоментував це так: «Премія зганьбила себе. Ще більш дивно, що Альберт Гор, солідний чоловік, який живе у великому будинку, ні в чому не має потреби, що належить, як кажуть, до сильних світу цього, прийняв премію. Багатий став ще багатшим, ситий став ще більш ситим, всесвітня номенклатура поділила між собою ще один шматок, а маленька тиха жінка як жила в своїй однокімнатній квартирці у Варшаві, – так і залишилася там жити. Важко розповісти словами про подвиг цієї жінки. Свою молодість вона присвятила тому, що день за днем ходила в гетто. Це проста  і водночас велична історія про жінку, яка, ризикуючи життям, рятувала єврейських дітей, про шофера, про собаку, про скляну банку, зариту в саду. Перед деякими темами та подіями людська мова просто німіє … » Нобелівський комітет віддав перевагу екологічній проблемі, а не порятунку єврейських дітей.

 

Доля праведника


Пані Сендлер завжди залишалася в тіні. Така доля всіх праведників. Її список  налічує 2500 врятованих дітей, колись приречених на смерть.

 

11 квітня 2007 року 97-річна Ірена Сендлер – за поданням підлітка Шимона Плоценніка з міста Зелена Гура – була нагороджена Орденом Усмішки. За традицією, перед отриманням нагороди їй довелося випити склянку лимонного соку, а потім – усміхнутися. Вона дуже дорожила цією нагородою, адже її подарували діти.

 

24 травня 2007 року їй був присуджений титул Почесної мешканки Варшави та міста Тарчин.

 

Коли американські журналісти сказали Ірені, що про її життя хочуть зняти фільм, вона відповіла: «Зробіть цей фільм для того, щоб допомогти американцям зрозуміти, чим насправді була ця війна, як виглядало гетто, що за битва там відбувалася. І щоб душа кожного, хто побачив усе це, могла ридати». Її дочка, побачивши готовий фільм, була вражена.

 

30 липня 2008 Палата представників Конгресу США ухвалила резолюцію на згадку про Ірену Сендлер, Героїню Польщі.

 

У квітні 2009 року, коли Ірени вже не було серед живих, на американські телеекрани вийшов телевізійний фільм «Хоробре серце Ірени Сендлер», знятий восени 2008 року в Латвії.

 

Серце, що бачить Бога


Світ не став аморальним тільки нині – він завжди був таким – з моменту гріхопадіння … Нагороду не завжди отримує той, хто гідний її найбільше. Життя Ірени Сендлер – підтвердження того, як багато скромних героїв живе серед нас.Її життя – це свідчення любові до ближнього, яка в біді реалізує себе як героїзм.

 

Для колишнього посла Ізраїлю в Польщі, професора Шеваха Вайса, Ірена Сендлер була втіленням праведників світу. Він писав: «Вона, напевно, запитає у Бога: «Господи, де Ти був у ті жахливі часи?» І Бог їй відповість:«Я був у Твоєму серці».

 

В інтерв’ю Інформаційному агентству Польського радіо професор Марк Едельман сказав: «Ірена Сендлер – незвичайна людина, людина з великим серцем, яка може бути прикладом для всіх».

 

Головний рабин Польщі Міхаель Шудря впевнений, що Ірена Сендлер показала своїм життям: головне – це допомога іншій людині.

 

А ось слова голови Фонду «Шалом» Голди Тенцер, сказані після смерті Ірени Сендлер: «Для мене велике щастя, що я була з нею знайома». Тенцер підкреслила, що Ірена до кінця життя зберегла юність духу. «Вона була чудовою людиною з голубиним серцем. Світ плаче за нею».

 

Глава Союзу Єврейських громад Петро Кадліцік зазначив, що Ірена Сендлер рятувала майбутнє єврейського народу. Вона, за його словами, була людиною, яка чудово розуміла, що таке мета і сенс людського життя.

Газета «Жичє Варшави» наводить думку єпископа Любліна Йозефа Зицінського:

 

«… Життя Ірени Сендлер – це тиха звитяга без атмосфери галасу … Шкода, що її вже немає. Будемо сподіватися, що Бог на небесах віддасть їй за те, що вона зробила на землі. А самі ми повинні вчитися шукати моральні авторитети навколо нас, хоч деякі і стверджують, що єдина реальність – це нігілізм і порожнеча. Своїм життям пані Ірена рішуче спростовувала подібні думки».

 

Дай Боже нам, сучасним християнам, не втратити тієї солі, що захищає світ від зла і загнивання!..

 

Переклад Лариса Сідлович

Дуже дякуємо за дозвіл на публікацію спільноті «Благословення» та особисто пану Оресту Григорчаку



Підпишись на розсилку

Загальна підписка
Підписка для ЗМІ

Дякуємо
Помилка при відправці запитання
Ви невірно заповнили поля