450 річниця Люблінської унії





У 2019 році минає 450 років від укладення Люблінської унії, надзвичайно важливого правового акту, який суттєво вплинув на історію Центрально-Східної Європи і її населення. У 1569 році прийнято рішення, які привели до утворення Речі Посполитої – багатокультурної, багатомовної та полірелігійної держави, спадщина якої різною мірою вплинула на творення народів, які сьогодні живуть на її колишніх територіях: білорусів, литовців, поляків і українців. Цей вплив по-різному оцінювали в окремих історіографіях, і навіть сьогодні питання про значення Люблінської унії може спровокувати гарячі дискусії. Схильність займати позицію, продиктовану сучасними політичними інтересами, у нас дуже сильна. Сейм, який ухвалив польсько-литовську унію тривав від січня до серпня 1659 року і мав досить бурхливу історію. Тут забракне місця для того, щоб вдатися у деталі перебігу нарад і подати точний календар результатів. Треба, однак, коротко нагадати, як ця подія відбулася.


У шістдесятих роках XVI століття Європа була ареною багатьох конфліктів. Тривала реформація і точилася гостра суперечка нових конфесій з католицизмом, що переходила у політичне, а іноді і військове протистояння.  Англія, Шотландія і Швеція офіційно стали на бік протестантів. Німеччина, Франція, Польща і Литва зазнали внутрішніх поділів. Католицькими залишилися Іспанія, Португалія і поділена на малі держави Італія. Водночас відбувалося династичне суперництво за домінування над Європою поміж Габсбурґами, що правили імперією й Іспанією та Валуа, що представляли прагнення Франції. XVI ст. вважають періодом творення централізованих держав з сильною монархічною владою, однак насправді політична карта Європи повнилася у цей час державами зі складною внутрішньою структурою та династичними зв’язками.  Іспанія у цей період – це доволі умовне поняття. Король Філіп ІІ панував над окремими королівствами Кастилії і Араґонії та рядом інших держав, таких як Нідерланди, Бурґундія, Неаполь, Сицилія, Сардинія, Міланське герцогство і т. д. Німецька імперія була конгломератом різних більших і менших територій з суттєвим ступенем незалежності. Також «імперія» австрійських Гарбсбурґів складалася з багатьох держав з окремими політичними системами – Угорщина, Чехія, Австрія, Каринтія, Тіроль і багато малих князівств, графств, володінь. Англійський король панував також над Ірландією, датський король – над Норвегією, шведський – над Фінляндією. Навіть позірно монолітна Франція поділялася на pays d’élections, тобто королівські округи, якими управляли  pays d’états, з сильними регіональними інституціями, рудиментами давнішої окремішності. На цьому тлі союз Польського Королівства та Великого князівства Литовського виглядає цілком природнім.


Обидві країни ще під кінець XIV століття об’єднав спільний стратегічний інтерес – боротьба з експансивним орденом хрестоносців. У XVI столітті хрестоносців вдалося остаточно розбити, хоча вони і залишили у спадок Герцогство Пруссію, що було у васальній залежності від Польщі. Трохи пізніше почала занепадати держава ордену мечоносців (Лівонія), сусідів хрестоносців і їхніх союзників. Таким чином утворилася зона геополітичної пустки, яка заохотила до дій усіх сусідніх потужних гравців. Швеція, Данія, Пруссія і, передовсім, Москва почали претендувати на контроль над нестабільною територією. Сигізмунд Авґуст, що панував у Польщі і Литві, вважав, що тільки приєднання Лівонії до його володінь на правах автономії зможе принести стабільність, а експансія північних та східних сусідів, зокрема Москви, стане смертельною загрозою для цієї стабільності. Він прагнув закріпитися на Балтиці і створити «Морську країну».    


Москву Івана Грозного визнали головним стратегічним противником не тільки через суперечку за Лівонію, але, передовсім, через майже двохсотрічне суперництво між Великим князівством Литовським і Великим князівством Московським за руські землі, спадщину Київської Русі. У цій суперечці майже сто років успішною була Литва, але від кінця XV століття вона тільки програвала. Її східний кордон відійшов від підмосковських полів до ріки Двіни, коли у 1563 році військо Івана Грозного зайняло Полоцьк. Велике князівство Литовське уже не просто займало оборонні позиції, а перебувало під реальною загрозою.


Сигізмунд Авґуст був переконаний, що з великими викликами міжнародної політики польська Корона і Велике князівство можуть справитися виключно разом у тісному союзі. Водночас він обдумував питання устрою країн, якими володів. Як і багато інших європейських конгломератів держав, Польща і Литва були водночас династичним союзом країн, який після смерті бездітного монарха міг легко розпастися. Останній з Яґеллонів усвідомлював цю загрозу, тому вирішив замість династичного союзу держав утворити монолітну державну структуру, що зможе витримати династичну кризу.  Тому у питанні польсько-литовського союзу він на початку шістдесятих років XVI століття перетворився зі скептика на ентузіаста. Його кореспонденція з друзями і свояками у Литві – Миколаєм «Чорним» і Миколаєм «Рудим» Радзивіллами добре ілюструє цю світоглядну зміну.


Обережна, але послідовна політика Сигізмунда Авґуста привела до скликання спільного польсько-литовського сейму, який мав ухвалити союз. Це був непростий процес, бо вихідні позиції головних партнерів були доволі відмінними. Більшість зібраних представників польської шляхти та частина сенаторів прагнули тісного союзу, що полягав у повній ліквідації литовської державності. Група литовських можновладців зовсім не хотіла союзу, прагнула зберегти усі атрибути суверенності і укласти певну форму військового союзу. Король і група сенаторів, що його підтримували, прагнули створити федеративну державу зі спільним монархом і сеймом зі збереженням окремішності суб’єктів. Така концепція мала шанси здобути прихильників також у Литві. Вирішення питання польсько-литовського союзу мало також відкрити дорогу до правового урегулювання статусу територій, успадкованих від ордену мечоносців – Лівонії та герцогства Курляндії. Польська шляхта вимагала також подібних рішень щодо так званої Королівської Пруссії, яка вважалася більше володінням короля, ніж королівською провінцією. Під час дискусії щодо союзу виникло також питання окремого статусу для Волині та Київщини.


Після важкого початку сейму у січні 1569 року у лютому сталася серйозна криза, оскільки бачення союзу дедалі більше розходилися. Вночі в останній день лютого литовська делегація неочікувано для короля і коронного сейму покинула Люблін, підриваючи де-факто переговори. Король тоді продемонстрував свою рішучість щодо утворення союзу і оголосив про приєднання до Корони Волині (разом з Брацлавщиною) і Підляшшя, які до того часу належали до Великого князівства Литовського. На Підляшші відносно швидко прийняли це рішення короля, а от волиняни противилися. З’їзд тамтешньої шляхти, організований наприкінці березня 1569 року, допустив можливість союзу Волині з Короною, але на підставі двосторонньої угоди. Король вимагав послуху, але поступово позиції сторін почали зближатися, і волиняни отримали привілей, що гарантував їм значний ступінь окремішності. Вони також виступили з ініціативою, щоб на подібних засадах Київщина приєдналася до Корони, що і трапилося.  


Приєднання до Корони Волині і Підляшшя погано сприйняли у Литві, однак тамтешня еліта вирішила повернутися до переговорів щодо союзу. Сенатори сподівалися, що порозуміння у справі союзу дозволить відкликати рішення щодо Волині і Підляшшя, але ці надії не справдилися. Сигізмунд Авґуст був непохитним.  У червні у Любліні тривали переговори про остаточну форму союзу і першого липня унію нарешті уклали. Урегульовано також статус Королівської Пруссії, Лівонії та Курляндії. Під час сейму васальну присягу королеві склали герцог Пруссії Альбрехт-Фрідріх і господар Молдови Богдан Лапушанин.


Сигізмунд Авґуст і польсько-литовський сейм у Любліні у 1569 році утворили Річ Посполиту, Республіку Обох Націй. У польсько-литовській федерації був спільний правитель і сейм, окремими залишалися скарбниці, армії, центральна влада, судочинство і мова врядування. Можна сказати, що поява нової країни не ліквідувала двох країн, що існували раніше. Статус автономії від обох частин Речі Посполитої отримала Лівонія, приєднана водночас і до Польщі, і до Литви. У межах польської Корони з 1569 року існували автономії Київщини, Волині та Брацлавщини, що мали власну мову врядування і судочинство. Значну частку самостійності зберегло Королівство Пруссія (наприклад, участь міст у сеймиках). Під час люблінського сейму врегульовано статус Курляндії, яка стала васальним герцогством Речі Посполитої. Відбулася також васальна присяга герцога Альбрехта-Фрідріха Гогенцоллерна, який підтвердив васальну залежність Королівства Пруссії від польсько-литовської держави.  


Унійний сейм встановив певний політичний порядок на великих просторах Центрально-Східної Європи. Порядок цей будувався на співіснуванні і співпраці багатьох суб’єктів з різним етнічно-культурним та релігійним складом. Його зберігала політична система, розроблена в Польщі, яку часом називають шляхецькою демократією, а іноді – більш точно – змішаною монархією. У кожному разі, цей устрій надавав сеймові та сеймикам значний вплив на управління країною, а отже, гарантував місцевому шляхетському самоврядуванню суттєву самостійність. З точки зору шляхтича Річ Посполита була країною свободи. Найбільш популярний у ті часи «публіцист» Станіслав Ожеховський писав про це з ентузіазмом: «Поляк завжди веселий у своєму королівстві! Співає, танцює вільно, не маючи на собі жодного підневільного обов’язку» . Таке бачення привабливості своєї системи польська шляхта пропонувала партнерам у 1569 році. Литовці у цей момент підважували можливість союзу. Тільки з часом почали – зокрема, середня шляхта – усвідомлювати переваги «польських свобод». Волинські і київські русини оцінили свій особливий статус, який був прогресивнішим порівняно з литовськими часами. Під час першого міжцарів’я вони не пішли на повернення до Литви. Найменший політичний зиск отримала лівонська шляхта, бо постійні і довготривалі військові дії на її теренах унеможливили на практиці повноцінне запровадження устрою Речі Посполитої.  


доктор габілітований Генрик Літвін

(Варшавський університет, Міністерство закордонних справ Республіки Польща)



[1] Stanisława Orzechowskiego polskie dialogi polityczne (Rozmowa około egzekucjej i Quincunx) 1563-1564, wyd. J. Łoś, S. Kot., Kraków 1919, s. 235.


[2] Stanisława Orzechowskiego polskie dialogi polityczne (Rozmowa około egzekucjej i Quincunx) 1563-1564, wyd. J. Łoś, S. Kot., Kraków 1919, s. 235.




 

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ

 

Виставка у метро «Рівні до рівних. Вільні до вільних. 450 річниця Люблінської унії»

Польський Інститут у Києві, 11.06.2019


Міжнародна наукова конференція з нагоди 450-ліття підписання Люблінської унії «Рівні до рівних, вільні до вільних»

Instytut Polski w Kijowie, 24.05.2019




Підпишись на розсилку

Загальна підписка
Підписка для ЗМІ

Дякуємо
Помилка при відправці запитання
Ви невірно заповнили поля